Чому одних образити простіше, а інших — складніше?

«Для чого б вам краще не залишатися скривдженими?» (1 Кор.6:7)

Наш світ сповнений різних несправедливостей. Кожному з нас доводиться їх переживати, і образи є нашим дуже болючим досвідом. Крім того, є особливо гіркі образи, яких ми зазнаємо від тих, кого любимо, від рідних або від вірян. На жаль, і віряни часто чинять несправедливі справи. Великі чи маленькі ці образи, всі вони несуть у собі гіркоту і біль. Кому доводиться терпіти більше образ: віруючим чи невіруючим?

Образа — це спосіб контакту зі своїми поганими якостями характеру з використанням іншої людини як буферної зони. Стан образи з’являється, коли ми відчуваємо несправедливість, або, як нам здається, несправедливість щодо наших рішень і нас загалом. Але на відміну від злості, яка може слугувати джерелом мотивації та діяльності, енергія тут іде не назовні, а всередину нас.

Що з нами робить образа?

Образа є одним із найнегативніших і найнебезпечніших почуттів, які тільки можуть виникнути в житті людини. Вона здатна терзати душу й отруювати свідомість людини (і навіть її тіло) зсередини. Вимога вибачень і поступок, поганий настрій, нескінченні звинувачення, біль, жалість до себе, гнів, злість тощо. Образи псують життя самій людині до психосоматичних хвороб.

Що таке образа? Який її механізм?

Образа — це суміш агресії, зверненої всередину і назовні. Найболючіший компонент будь-якої образи, коли, що називається, зачепило — це коли ти розумієш, що кривдник має рацію. І що сильніший цей компонент — то сильніша й образа. Грубо кажучи, ображають не нас, ображаємо ми себе самі. Ображаємо тим, що несвідомо погоджуємося з якимось умовно-недобрим вчинком (або судженням) на свою адресу.

Що менше в образі компонент агресії, зверненої всередину, то меншою мірою це — образа, і то більшою — саме агресія, явне і пригнічене бажання «дати здачі».

Чому одні люди більш образливі, а інші — менш? З чим це пов’язано?

Образливі всі. Просто у всіх свої сензитивні (чутливі) точки, свої «теми». Образити можна, вдаривши людину саме в те місце, в якому сконцентрована найбільша кількість «нервових закінчень», умовно кажучи. У ту «тему», в якій у неї самої максимальна кількість плутанини, незрозумілостей і запитань до самої себе. Як то кажуть, слова «сучий син» можуть образити тільки того, хто невпевнений у своїй матері.

Чому одних образити простіше, а інших — складніше

Це так, але лише частково. З одного боку, що сильніше людина «опроблемлена», то простіше її образити, бо більша ймовірність потрапити в чутливу точку: їх просто багато. З іншого боку, ті, хто здається нам необразливими, можливо, насправді, зовсім і не є такими.

Просто «більш» образливі засвоїли одну стилістику або модус поведінки (чи пов’язаний він із батьківською сім’єю, способом життя, пізнішим досвідом, родом роботи — не важливо), а «менш» образливі — засвоїли іншу. І ще велике питання, хто менш образливий насправді — той, хто легко висловлює свої почуття, чи — той, хто боїться «втратити обличчя», не показує їх і збирає. У другому-то випадку якраз образа може залишитися з людиною надовго — тому що вона навіть сама собі не зізнається в тому, що вона відчуває…

Як із цим упоратися?

Найпростіший і найефективніший спосіб якщо не повністю звільнитися від образи, то принаймні послабити її — це висловити свої почуття. Як мінімум — зізнатися собі: «Так, я ображений» і спробувати розібратися: що ж так сильно зачепило?

Чому одним людям простіше визнавати власну неправоту, а іншим ні?

З визнанням неправоти — рівно те саме. Було б не зовсім правильно стверджувати, що одні люди легше визнають власну неправоту, а іншим це важче. Усім важко визнавати власну неправоту, «зав’язану» на якусь із таких чутливих тем.

Що болючіша тема для самої людини, то складніше їй саме в ній поводитися адекватно. А якщо ти розумієш, що припустився якоїсь недбалості, грубості або був неправий — поза своєю темою або поза людиною, з цією темою пов’язаною, тут просто бути ввічливим і вихованим, легко вибачитися. Тому що така дія не пов’язана для нас із якимось важким внутрішнім кроком, майже подвигом.

Що ж до подвигів, тут, звісно, є герої. Але їх мало, як і на війні. У найголовнішому і в найболючішому визнавати свою неправоту здатні лише одиниці. Для цього потрібна справжня мужність.

Мій світ (Світ розуміння образи)

Шалено хочеться, хочеться хоча б інколи, щоб люди тебе розуміли без зайвих слів, просто розуміли і нічого не питали. Просто дивилися в твої очі й розуміли. Адже не помилка в тому, що «очі — дзеркало душі». Так хочеться, щоб твою душу хтось розумів!!! Мрію про це і ловлю себе на думці, а чи справді мені це треба? Ні, ну трохи розуміння не завадить нікому, це вже точно. Перевірено власним досвідом. А ось абсолютне розуміння — це вже занадто. Це все одно що, якби завжди був день, або ніч, або дощ, або сніг, або те, що кожному подобається в цьому житті. Це могло б перетворитися на кошмар. Адже завжди добре — це вже не зовсім добре! Хоча є вихід. Який?

Потрібно придумати такий засіб, щоб, так би мовити, «абсолютне розуміння» було не постійним, а тимчасовим, тобто виникало тільки тоді, коли ми цього захочемо. Тоді було б дуже чудово і легко жити. Чому? Та хоча б тому, що не може бути повного розуміння через те, що ми часто самі себе не розуміємо. Так-так, не розуміємо своїх бажань, думок, вчинків. Зізнайтеся, це саме так. Нерозумно, скажете ви? Зовсім ні. Це дуже цікаво: спостерігати за собою, за своїми думками в голові, в душі, в серці.

Вони такі мінливі, неповторні, що вислизають і розчиняються, як ранковий туман над річкою, і треба встигнути їх запам’ятати, щоб потім обміркувати й подарувати їх світові, Всесвітові, усім-всім людям, а особливо найдорожчим і найулюбленішим. Тому що деякі наші думки дуже світлі і добрі, вони можуть допомогти стати щасливішими і трішки більш відкритими для щастя і любові всім тим, кого ми любимо!!!

Взагалі, дивні ми істоти, люди. Загадкові й дивні. Але дуже цікаві. Не перестаю дивуватися, наскільки ми всі між собою схожі. Дивно: я читаю книжки, статті, оповідання і бачу, що автори відображають мене і мої думки. Можливо, я ще не готова їх розповісти всьому світу, але теж прийду до цього.

Мені є що розповісти і чим поділитися. Єдине, що заважає — це страх бути незрозумілою, засудженою. Страх не виправдати надію. Ні-ні, скоріше не чиюсь, а свою. Я це зараз розумію, що живемо ми тільки для себе самих і близьких нам людей.

Сторонні не повинні і не можуть нас образити, якщо ми самі цього не захочемо, якщо не дозволимо це зробити. А якщо дозволимо, то, значить, ми ще не такі сильні, щоб боротися зі світом протиріч, значить, ще не готові усвідомити себе як ОСОБИСТІСТЬ, як дещо особливе, що варте любові, щастя і всього найкращого.

Буває й по-іншому, що нас не розуміють найближчі люди. Тоді нам здається, що ми нелюбимі, недооцінені, закомплексовані тощо. Це хибна думка, але в багатьох не вистачає сміливості зізнатися собі в тому, що ми такі, які є, якими нас створив Бог і вже тільки тому ми маємо право на свою власну думку. Сміливіше і все вийде!!! Інакше просто не може бути.

Адже в кожного з нас є найцінніше — наш внутрішній світ. Цей цілий Всесвіт без краю і без кінця. У ньому все за нашими власними законами. Це наша сила і наша сутність. Адже тільки внутрішній світ у нас ніхто не зможе забрати. Ми самі вирішуємо, яку частину себе подарувати коханим, яку змінити, переробити, прикрасити. Ми самі творимо свій світ і своє життя!

У житті може багато чого траплятися: змінюються обставини, змінюються люди, які нас оточують. Так, багато чого змінюється в житті. Адже життя — це річка, яка має свою течію і напрямок. Ми теж змінюємося, змінюється наша душа, наш внутрішній світ. Але важливо одне — щоб не сталося, ми залишаємося самі собою, поки ми цього бажаємо. Наше серце і душа живуть тим життям, яке ми самі для себе обираємо.

І нехай у нашому житті з’являються тільки ті люди, яким ми захочемо розкрити нашу душу, допомогти зрозуміти наше серце і побачити наш власний прекрасний світ — світ нашої душі! Нехай це будуть люди, яких ми впустимо до себе у світ, і чий світ нам буде теж важливий і цікавий.

У голові залишилося лише одне невирішене питання: а чи готові ми самі зрозуміти іншу людину? Чи можемо ми з упевненістю це сказати? Чи зможемо ми взяти на себе таку відповідальність, відповідальність за наше бажання розгадати іншу людину, не завдаючи їй болю і розчарування?

Якщо так складно часом зрозуміти себе, то наскільки складніше зрозуміти іншого! І якщо вже бути чесним, то не завжди і не кожного ми можемо і, що найголовніше, хочемо зрозуміти! Чому?

Чому не можемо? Дуже просто. Річ у тім, що все у своєму житті ми вимірюємо самими собою, своїми відчуттями і уявленнями про світ, про людей, про речі загалом. Це іноді дає нам вузьке уявлення, а не повну картину. Просто ми хочемо знайти і шукаємо своє власне відображення в усьому, до чого торкаємося, з чим стикаємося в житті. Нам так простіше, так зручніше і легше. Усе здається зрозумілим і простим.

А якщо стикаємося з труднощами, то часом не прагнемо їх розв’язати й розібратися, чому все так, а не інакше, а просто йдемо від розв’язання проблеми, закриваємо на неї очі. Ми забуваємо, що не можна все зрозуміти, міряючи лише собою? На багато що в житті потрібен глибший погляд, погляд збоку, відсторонений, хоч іноді, від нас самих!!!

А чому ми не хочемо іноді розуміти інших? Я думаю, що більшість із нас просто дуже сконцентровані на собі, своїх бажаннях і потребах. Тому іноді ми просто забуваємо найголовніше: якщо хочеш багато чого отримувати від життя, треба навчитися багато чого дарувати! Це такий закон. По-іншому не може бути і не вийде. Річ у тім, що все у світі побудовано за законом справедливості.

І якщо ми хочемо розуміння і теплоти від людей, то маємо навчитися розуміти інших і вміти дарувати їм своє тепло, навчитися віддавати і не чекати нічого натомість. Саме наше безкорисливе і добре ставлення до світу зробить нас щасливішими і подарує нам те, на що ми чекаємо, про що мріємо і на що заслуговуємо! Пам’ятайте всім відому заповідь: ставтеся до людей так, як хочете, щоб вони до вас ставилися!

А я додам: ставтеся до світу так, як хочете, щоб він до вас ставився. І тоді світ відповість вам тим самим. І у вашому житті з’явиться і любов, і теплота, і розуміння, і щастя! Адже про це мріє кожен із нас. А мрії, як відомо, збуваються!